Чубарівський справа – Цікаві факти

1926 рік. Країна, вже четвертий рік називалася Радянським Союзом, повільно входила після Громадянської війни в нормальне русло життя. Серйозні зрушення в кращу сторону намітилися і в боротьбі зі злочинністю. Так, в Ленінграді до цього часу вже практично повністю була ліквідована бандитизм. І фотографії легендарних грабіжників, ще недавно наводили жах на обивателів, прикрашали тепер лише стенди музею карного розшуку.

Однак, на жаль, ліквідація бандитизму була лише частиною завдань, пов’язаних з поліпшенням криміногенної обстановки. Адже залишалася актуальною проблема побутової злочинності, пов’язаної насамперед з хуліганством – явищем особливо небезпечним, бо воно, як правило, супроводжується грабунками, нанесенням каліцтв або навіть вбивством.

У 20-х – 30-х роках минулого століття хуліганство було одним із кримінальних бичів суспільства. Ще б пак адже бути хуліганом було не просто вигідно, але ще і безпечно. Влада до гопоти ставилася, як до класово близької пролетарям елементу і дивилася на дрібні злочини крізь пальці.

На цьому благодатному грунті з’являються хуліганські об’єднання: «Центральний комітет шпани», «Інтернаціонал дурнів», «Гуртки хуліганів», «Суспільство" геть невинність "», «Суспільство радянських алкоголіків», «Суспільство радянських ледарів», «Союз хуліганів». Молодіжні зграї займалися дрібними кримінальними справами – злодійством, вимаганням, хуліганством і відстоюванням честі свого району перед конкурентами.

Чашу терпіння добропорядних ленінградців переповнило подія, що відбулася 21 серпня в сквері Чубарова провулка, що поруч з Ліговському проспектом.

Все відбувалося за досить типовою схемою. Близько 22.00, коли дев’ятнадцятирічна Любов Бєлова поверталася додому з роботи, до неї підійшов ледь стояв на ногах хлопець і, рясно супроводжуючи мова нецензурщиною, запропонував "прогулятися". Це був Павло Кочергін, якого добре знали на Лигівці як бузотера, п’яницю, ніколи і ніде толком не працював. У той день він добряче випив на поминках, і природний відмова дівчини розцінив як особисту образу.

На допомогу "ображеному" кинулися Олександр Тиванчук з товаришами. Семеро вони навалилися на дівчину, накинули їй на обличчя ганчірку, затиснули рот, затягли в сквер, побили, а потім стали гвалтувати. Першим був природно Кочергін, а чекали своєї черги почали тим часом пропонувати "позбавитися" і інший опинилася неподалік Лиговской шпани. Один з хуліганів став збирати у приєдналися по 15- 20 копійок собі на горілку.

знущалися над нещасною більше шести годин, і тільки під ранок вона змогла дістатися до 7-го відділення міліції. Дівчина перебувала в стані сильного стресу, але навіть з її плутано розповіді міліціонери добре зрозуміли, хто скоїв мерзенність, – свою клієнтуру тут знали. По тривозі були підняті також співробітники 5-го і 11-го відділень міліції, і до десятої ранку більшість гвалтівників вже давали свідчення.

А Ленінград завирував!

На заводах і підприємствах міста пройшла хвиля мітингів і зібрань з вимогою суворо покарати "чубаровцев" – так тепер стали називати розперезалися хуліганів. У лічені дні в "Ленправду" та інші газети міста надійшло понад 350 резолюцій загальних зборів робочих колективів, під якими стояло понад п’ятдесят тисяч підписів.

Втім, процес над "чубаровцамі", який носив явно пропагандистський характер, почався лише 16 грудня 1926 року. Справа в тому, що після пережитого потерпілу довелося дуже довго виходжувати кращим невропатологів Ленінграда. А крім цього дівчину, як і майже всіх гвалтівників, лікували. від гонореї. Виявилося, що на момент скоєння злочину нею були хворі троє гвалтівників, і через них захворіли майже всі їх подільники.

Незважаючи на те що в ті часи ще було прийнято судити в основному з позицій революційної свідомості (в країні не було тоді навіть нормального Кримінального кодексу, який з’явиться лише 1 січня 1927 року, і судді керувалися ще "Статутом революційних трибуналів" зразка 1918 року), у підсудних були вельми кваліфіковані адвокати. Зокрема, їх захищав учасник багатьох гучних дореволюційних процесів пітерський адвокат Бобрищев-Пушкін. І всім підсудним дали можливість висловитися.

Павло Кочергін свою провину, зрозуміло, заперечував, пояснюючи те, що сталося тим, що він, мовляв, "столковался з потерпілою за гроші". Тієї ж версії дотримувалися і інші підсудні, особливо нахабно поводилися Олексій Бобровський, брати Тиванчукі і Андрій Гулли, якого за розпухле від пияцтва обличчя приятелі називали Жабою.

А виступ проходив у справі свідком комсорга заводу "Кооператор" Костянтина Кочергіна, брата головного підсудного, викликало в залі справжню бурю обурення: він так відверто брехав, що в результаті його посадили на лаву підсудних за дачу завідомо неправдивих показань.

Ну а версія про те, що потерпіла займалася проституцією, була рішуче спростована свідками звинувачення і висновками експертів.

Особливу увагу привернуло, звичайно ж, виступ самої Бєлової – досить об’єктивне і не містив якихось максималистских вимог. А всі необхідні ідеологічні акценти розставила мова громадського обвинувача від редакції газети "Ленінградська правда", який сказав: "Значення цього процесу в тому, що тут ребром поставлено питання: хто поведе за собою нашу молодь – Павло Кочергін і його товариші або радянська громадськість, союзи, комсомол?"

На час суду над "чубаровцамі" суспільна атмосфера була напружена до межі. У грудні перед судом постали двадцять сім обвинувачених; шістьох з них засудили до розстрілу, інших до різних термінів ув’язнення в концтаборі (вони були заслані в Соловецький табір особливого призначення), двоє підсудних були виправдані. "Чубаровщіна" стала загальним словом.

А незабаром в різних районах міста були ліквідовані та інші хуліганські угруповання. слідом за Ленінградом ціла хвиля своїх "Чубарівський" процесів прокотилася по всій країні – і судили на них не тільки за згвалтування, а й за інші злочини.