День не задався з ранку. Іван Іванович прокинувся с.

День не задався з ранку. Іван Іванович прокинувся з тупий ниючий головним болем – похмілля з роками давалося йому все сильніше. Іван Іванович взяв аспірин і прошлепал босоніж на кухню – запити. Він потер скроні і важко зітхнув – був час йти на службу. На порожньому столі сиротливо лежала записка найдорожчої дружини: "Сніданок в сковорідці, п’яна скотина". Іван Іванович тоскно потикав виделкою холодну, застиглу до стану гуми яєчню і вирішив сьогодні постити.
Прийшовши на службу, Іван Іванович підбадьорився і навіть похмілля кілька відступило. Міністерство завжди діяло на нього позитивно – він вважав почесним бути на государевої службі, та й гроші і повагу теж були не малими.
Проходячи повз портрета государя, Іван Іванович підморгнув йому. Добродії змінювали один одного, а Іван Іванович залишався на своєму місці непорушно, як скеля.
У зовсім вже хорошому настрої він увійшов у двері з написом "протокольний відділ".
Не встиг він з комфортом розташуватися в зручному кріслі за важким столом, як у двері постукали.
– Можна, Іван Іванович ?, – заглянув в двері помічник.
– Ну що там ще? – скривився господар кабінету. Він тільки-тільки відійшов від похмілля і мав намір пару годинок поспати, відкинувшись у кріслі.
– До нас тут ноту надіслали, – повідомив помічник, просочуючись в кабінет. І вирішив уточнити, дивлячись на пом’яте обличчя начальства, – Дипломатичну.
– І хто ж?
– японці.
– Ух .. І чого хочуть? – зітхнув Іван Іванович, – Ні-ні-ні. Читати не треба. Якщо коротко, своїми словами.
– Якщо коротко, то вони просять їм підібрати нову будівлю для посольства. Хочуть, щоб в центрі, старовинне.
– Досить, досить, – скривився Іван Іванович, – Ось і займися цим. Підбери будівлю і передзвони ім. І постарайся – японці все-таки. І так відносини напружені – Курили і все таке. Чи не напружуй міжнародну обстановку. – Іване Івановичу строго глянув на помічника.
– Зрозумів, ІванІванич. Все зроблю, ІванІванич. Не хвилюйтеся, ІванІванич, – запевняв помічник, виходячи з кабінету.
– Задовбав, козел, – буркнув він, закривши двері, – Робити мені нема чого, каталоги будиночків гортати.
Він йшов по коридору, хмурячи брови – його чекав холодну каву і незакінчений пасьянс на комп’ютері. Раптово обличчя його просвітліло.
– Ей ти! – гукнув він молодого клерка, що поспішає за своїми клеркскім справах.
– Так, Петро Петрович, – шанобливо завмер клерк.
– Ти, не міг би. е.
– Саша.
– Так. Ти не міг би, Саша, дещо зробити. Для блага наших міжнародних відносин.
– Звичайно, Петро Петрович! – молодий держслужбовець з ентузіазмом закивав.
– Треба японцям підібрати завдання під посольство. Ось їхні вимоги. І, Шурик. – багатозначно знизив він голос, – Постарайся.

Це ж все-таки японці!
– Буде зроблено, – запевнив клерк Саша і побіг виконувати.
– Молодий ще .. зелений, – пробурмотів йому вслід Петро Петрович і пішов допивати свою каву і догравати свій пасьянс.
"це шанс", – думав Саша, переглядаючи списки федеральних будівель. "Шанс виділитися. Нарешті мене помітять і оцінять. І запам’ятають." – радів він перспективам, сподіваючись, що колись його стануть кликати Сан Саничем, а не просто Сашком.
Відповідне будівлю знайшлося досить швидко. Саша вже було зовсім зібрався до ПетрПетровічу, але, злодійкувато покосившись на телефон, передумав. Хто ж його помітить, якщо про все повідомить начальство. А ось якщо Саша сам зателефонує японцям, то, дивись, і в подяки надісланої його ім’я згадано.
Саша зважився.
– Ало, вас турбують з МЗС, протокольний відділ. Пан посол, ми підібрали вам будівля. Ну що ви, пане посол, швидкість – запорука вдалої політики. Так-так, якщо хочете, можемо завтра з’їздити подивитися. Так, записуйте адресу: Велика Якиманка, будинок. Що? Ви завтра не зможете? А післязавтра? І післязавтра немає? А коли? Альо! Альо! Альо!
П’ять хвилин Саша сидів нерухомо, роздумуючи, що говорять народні прикмети по-поводу кидають трубки послів. І не спровокував він тільки що міжнародний конфлікт. Зітхнувши, він пішов здаватися на милість начальству.
***
– Що значить доручив Саші? – бушував Іван Іванович, розмахуючи руками перед понурий Петром Петровичем, – Я тебе просив цим зайнятися, причому тут якийсь Саша? До речі, хто це?
Петро Петрович кивнув на намагається злитися зі стінкою Сашу.
– А ти! Якого біса ти їм дзвонив? – кричав Іван Іванович, пронизуючи Сашу таким поглядом, що сумнівів не було – він його міцно запам’ятав. Якраз зараз цей факт чомусь не радував.
– Напевно адже щось ляпнув, дубина безголова.
– Іван Іванович. – дрожаще промекав бідний Саша.
– Так замовкни ти! – з надривом вигукнуло начальство, послабивши краватку, – Ну де ж він?!
– Їде вже, Іване Івановичу, – Шанобливо сказав Петро Петрович.
До кімнати увійшов інтелігентного вигляду сухенький дідок.
– Привіт, – привітно сказав він, – Я Семен Семенович, сходознавець.
– Сідайте, – метушливо сказав господар кабінету, вказуючи на своє крісло, – Семен Семенович, у нас невеличкий конфуз трапився .. І нам необхідно знати .. це вина нашого співробітника, або ж. – зам’явся він.
– Або ж японський посол саке перепив, – рубонув Петро Петрович, який сьогодні через ці японців залишився ще й без обіду.
Семен Семенович зручно розташувався в кріслі і, окинувши трійцю поглядом доброго дідуся, сказав:
– Ну-с. Що саме сталося?
Саша, запинаючись і скоса поглядаючи на начальство, в черговий раз переказав розмову з послом. Не встиг він закінчити, як з Семенон Семеничем трапився напад. Семен Семенович сміявся. Семен Семенович реготав. Семен Семенович витирав сльози. Він натужно кашляв, схлипував і стукав долонею по столу.
– Ой, я не можу, – через деякий час зміг вимовити він, – Ну, ви, хлопці, даєте.
– Та до що трапилося? – хором вигукнули троє.
– Щоб ви знали, – хитро примружився дідок, – Що Якиманка в перекладі з японської означає, вибачте, смажена п..да!
У кімнаті запанувала справді ревізоровскому пауза, порушує тільки нервовим хихиканням сходознавця.
– Так що ж це, – нарешті простягнув Іван Іванович, – ти, паршивець, запропонував послу мати посольство з адресою великий смажений П..ди?
"Господи", – думав Саша, – "Що ж мене понесло в цю дипломатію. Треба було на інженера вчитися. "