Як мій улюблений мало не викрав літак

Я хочу розповісти про людину, без якого немислима «неофіційна» історія Красноярські Столбов і столбізма. Про Андрія Анатолійовича Прудіче, більше відомому у вузьких колах як Шмага.

2 березня 2016 році йому виповнилося б 64 роки. Мені пощастило бути його другом і коханою жінкою.

Останній підйом

Лазили ми по молодості без страху і без страховки. За кайфу було, і масть йшла. Я навіть, коли дюже молодий був, приз Гагаріна виграв зі скелелазіння. І розряд мав з альпінізму. До КМСА, правда, не дотягнув, не до цього стало. Адже ми на стовпах не тільки на скелі лазили, але і колами при нагоді крутили. Почитай про Столбовського війни.

І взагалі, якщо б мене маманя в армію не здала, невідомо, що б з мене вийшло. Або прибили б де-небудь, або посадили.

За що посадили б? А за справу. У 1973 році я в авіазагоні літав стюардом на ІЛ-18. І ось якось повернулися ми з рейсу. Дівчата по домівках пішли, а ми з напарником посиділи на лавочці, коньячку вжили. А спека, Касаткін, стояла страшна, за трідцатник. Та й коньячок, я тобі скажу, дерьмово виявився.

Може, від цього нам відома рідина в голову стукнула, або просто фраернуться вирішили. Вийшли на льотне поле, побачили літачок, залізли в кабіну, включили пристрої, вивели його на смугу і розігнали, залишилося тільки в повітря піднятися. Що нас зупинило, хоч убий, не пам’ятаю. Якби піднялися – все, стаття за викрадення повітряного судна. Маманя моя нас тоді від суду ледве відмазала, але шлях в авіацію був замовлений.

Відслужив я в ракетній частині під Читой. Прийшов з армії і майже відразу рвонув з одним на Стовпи. За старою звичкою спробував залізти на Перший Стовп по «плям». Раніше, як три пальці об асфальт. А тут лізу і відчуваю – права нога зіграла. Потім знову. Я до скелі притулився і стою. У перший раз страх прийшов.

Дружочек мій тоді наверх мене ледь затягнув. З тих пір я на скелі більше не лазив.

В хату ще ходив якийсь час, потім перестав. Може, з тобою знову почнемо ходити.