Після того, як в московському метро з турнікетів.

Після того, як в московському метро з турнікетів прибрали Монетоприймачі і поставили валідатори, з’явилася байка про "божу допомогу".
Підходить, мовляв, до турнікету, найближчого до старенької-контролеру, молода людина студентської зовнішності в в’язаної шапочці з відворотом, три рази ревно хреститься, і зі словами "господи, допоможи пройти, відважує уклін, майже торкаючись чолом валідатора. Турнікет відгукується зеленим світлом, і з Божою поміччю, молода людина проходить, знову перехрестившись.
Розповідали, що бабуся-контролер раз двадцять безуспішно намагалася повторити трюк, шепочучи щось на кшталт: "ось нагрішила-то, господи, навіть в метро не пускають".
Вона ж не здогадувалася, що у цього yoрніка за відворотом шапочки магнітний проїзний лежав.
Мені ця байка сподобалася, на легку свою богохульні незважаючи. Я вже й забувати про неї почав, за давністю. А тут тижнів зо три тому мені на роботу до обіду треба було. Входжу в метро на станції "Орехово", відразу в касу за проїзними. Пусто майже, тільки в холі зграйка підлітків в’ється. Іржуть, штовхаються, чогось замишляють і на стареньку контролершу поглядають.
Один худенький і верткий хлопчина шапку в’язану зняв, картку за відворот затиріл, шапку надів – і до турнікету. Я відразу байку згадав.
Хлопець зупинився, перехрестився три рази не в ту сторону і вклонився з розмаху. З розгону лобом об верхній кут турнікета. "Бздумммм", – відгукнувся турнікет залізним гулом, перекриваючи шум відповідного поїзда. "Бздумм", – відповіло йому луна. Бабулька з криком: "Що ж ти робиш, зараза", – як молода зірвалася з місця до хлопчині. Зараза ж ніжки розкинув, на холодній підлозі сидить і тільки очима обертає.

Навіть не очима, а очима, тому що він їх витріщив з ювілейний гривня, який з Леніним був, якщо хто пам’ятає. А навколо голови у хлопчини, як би пташки колечком цвірінькають.
Щодо пташок мені може і здалося, але хлопчина їх точно бачив – він так сильно приклався, що і у мене в голові задзвеніло.
Дві дівчата-міліціонера на звук підійшли, допомогли хлопцеві встати. Одна наручники з ременя відчепила і йому простягає: на, мовляв, до чола приклади холодну.
Зараза, як наручники побачив, так на вихід і рвонув, під регіт своїх друзів, міліціонерів і скрипучий сміх контрольної бабусі.
Хлопець поспішав не дарма. На виході його лоб прийняла важка метрополітенівських двері, вчасно відпущена дбайливою рукою виходить пасажира. "Бздумм", – скло не дало такого розкотистого звуку, як залізна коробка турнікета і луна не відгукнулося. З другої спроби, трохи похитуючись на бігу, новоявлений чудотворець тулубом відчинив двері і зник в підземному переході.
"Спаси тя господь, синку", – пробурчала йому вслід бабка на контролі, правильним, відточеним роками рухом перехрестилася, а я сів у потяг і поїхав.
Ось таким хитромудрим чином я прийшов до висновку, що треба прискорити введення шкільного предмета "основи православної культури", або чорт його знає, як він буде називатися. Тому що хреститися треба правильно, і тоді будь-який турнікет відчинить свої клешні перед тобою.