Пізніше ранок. Сплю. Вдома нікого, на роботу сьогодні.

Пізніше ранок. Сплю. Вдома нікого, на роботу сьогодні можна не поспішати, так що солодко позіхати і повертаюся на інший бік, зариваючись в ковдру. Раптом, ледь чутно, з іншої кімнати:
Хлопчик: – Ні, не так!
Дівчинка: – А як?
Хлопчик: – Так ось, кладеш руку сюди, зверху, і проводиш. Тільки не смикай рукою!
Дівчинка: – Так?!
Хлопчик: – Так. Ну ось, все і виходить.
Дівчинка: – А що тепер?
Хлопчик: – Тепер ось сюди.
Хлопчик: – І ось сюди.
Хлопчик: – І.
Дівчинка: – Почекай, чи не заважай, я сама хочу.
Хлопчик: – Ну, ну. Давай сама. Тільки швидше, а то мені теж хочеться!
Почулося? Ні, не почулося. Що за фігня?! Ковдра в сторону, уши як локатори намацують джерело звуку.
Дівчинка: – А це що таке? Який красивий. А що з ним робити?
Хлопчик: – Що?
Дівчинка: – Ось це!
Хлопчик: – Що? Я не бачу. Ах, це. А це, Льон, найкорисніша штука. Дивись. Раз. Два. І все.
Дівчинка: – Я так не зможу!
Хлопчик: – Зможеш! Я теж не відразу здогадався навіщо він.
Дівчинка: – Ні, я не зможу!
Хлопчик: – Так зможеш, зможеш! Ось. ось. Тільки треба швидше! Швидше і все. От бачиш?! молодець!
Дівчинка: – Ух ти.
Хлопчик: – Тихіше, а то тато прокинеться!
Дівчинка: – Гаразд, гаразд.
А тато вже шізеет і тремтячими руками квапливо натягує джинси, прикидаючи: 9 років! Ну не повинні ж, а ?! Ну не повинні. А раптом?! А якщо? Акселерати, мля.
Хлопчик: – Швидше! Швидше! Ні, дай краще я сам, ти не вмієш.
Дівчинка: – Почекай, у мене вже виходить! Ага!
Хлопчик: – Ну ось.
Дівчинка: – А я що говорила?!
Хлопчик: – Ну й добре.
Дівчинка: – А тепер? сюди?
Хлопчик: – Чи не! Сюди незручно. Бачиш, як там тісно. Ну куди ти лізеш ?! Краще туди. Угу! Правильно. Льон, ти знову смикаєш ?! Просто бери і веди.
Дівчинка: – Вийшло, вийшло! здорово.
Хлопчик: – У мене все одно краще виходить, коли ти не заважаєш!
Дівчинка: – Звичайно, ти вже тренувався.
Хлопчик: – Звичайно! Я останні чотири роки тільки й.
Дівчинка: – Шкода, у мене такого немає. Никит, а якщо в школі спробувати?
Хлопчик: – Та ти що! А якщо вчителі побачать? або батьки?!
Дівчинка: – Шкода.
Хлопчик: – Звичайно, шкода.
Дівчинка: – А ти кому-небудь ще показував?
Хлопчик: – Чи не! Тільки тобі, по дружбі. Тільки ти нікому не кажи, дивись!
Дівчинка: – Гаразд, не скажу.
Папа судорожно, метається по кімнаті в пошуках сорочки. Ну як же так-то, а? Ото ж бо він навіть не питає, звідки діти беруться. У всіх, кажуть, запитують, а ось мій – ні. А баба, дурна, йому цю енциклопедію для дітей з анатомії подарувала. Для дітей-то для дітей, а розписали все як є. До біса сорочку, хоча б светр знайти.
Дівчинка: – Незручно якось.
Хлопчик: – Так прибери, прибери ти їх, щоб не заважали!
Дівчинка: – А куди?
Хлопчик: – Не знаю. Ну, викинь.
Дівчинка: – А це?
Хлопчик: – Не, це залиш!
Дівчинка: – Слухай, я втомилася, давай ти сам.
Хлопчик: – Ну, давай.
Дівчинка: – Здорово! Як класно!
Хлопчик: – А то. Стривай, я тобі ще дещо покажу!
Вилітаю з кімнати, на ходу натягуючи светр. <цензура>! Показати ?! Що він ще їй не встиг показати-то? А.

Зайти. Може, крикнути? Або. Чорт! А як я її батькам розповім-то? А?!
Дівчинка: – Дай! Ну, дай! Ну, Никит. Ну.
Хлопчик: – Не заважай, ти ж сама. Ну, Льон! Ну. Дура.
Усе! Різко відкриваю двері в іншу кімнату і вриваються
.
німа сцена
.
Хлопчик: – Тату, ти чого. Пап, а можна ми на твоєму ноутбуці з Оленою ще трошки в Квак пограємо? Ну будь ласка.
Я (повільно видихаючи): – Ммм-ММО-можна. Здрастуй, Лена. Тільки. це. Никит, дивіться, не обзивати більше, добре.
Хлопчик: – Добре, тат.
Виходжу на негнучких ногах, дуже повільно і акуратно закриваючи двері.
Хлопчик: – Гаразд, Льон, твоя черга грати.
Дівчинка: – Угу. А куди тепер?
Хлопчик: – А тепер лягай і обережненько, обережненько, повільно.
Дівчинка: – Та зрозуміла я, зрозуміла. А давай разом, одночасно?
Хлопчик: – Давай. На рахунок «три». Раз. Два. Три!