Страшна доля жертви керченського теракту

Найбільше він боїться, що не сьогодні-завтра у нього закінчаться гроші на проїзд. І тоді він не зможе дістатися до лікарні, де лежить його 16-річна донька Наталя, яка опинилася в епіцентрі вибуху під час теракту в керченському політехнічному коледжі.

Керченська трагедія як гаряча новина «померла» ще тиждень тому. На місцевому форумі вже давно змінилися настрої, городяни переключилися з обговорення стрільби в навчальному закладі на справи більш нагальні. Життя продовжується.

І тільки у Юрія життя завмерло в одному напрямку: «Севастопольська» – «Полянка» – лікарня.

Офіційного списку поранених, яких відправили на лікування в Москву, не озвучували в ЗМІ. Чи то батьки постраждалих самі просили захистити сім’ї від уваги журналістів, чи то місцева влада проявили непотрібну ініціативу. Лише через тиждень після теракту хтось викинув в Мережу інформацію: «Батьки постраждалої в Керчі поїхали в Москву без грошей». І далі – прізвище-ім’я-по батькові батька пораненої студентки і номер рахунку: «Допоможіть чим можете».

Ми зателефонували з Юрієм Калиниченко. Домовилися про зустріч.

– Я в Москві зовсім чужий. Жодного разу тут раніше не був. Вибачте, будь ласка, але можу зустрітися тільки на «Севастопольської» або у метро «Полянка». Боюся, в інше місце не доїду, не навчився орієнтуватися ще, – заїкався від хвилювання чоловік. – Ось недавно вийшов з метро і заблукав. Пішов не в ту сторону. Замерз. Повернувся назад в метро погрітися. Знову вийшов і знову не туди звернув. Довелося ще раз в підземку спускатися, грітися. Запитати у перехожих дорогу – посоромився. Та й мене попередили, що в Москві до людей не варто підходити. На прохання показати дорогу не відреагують. Я помітив, у вас все по навігатору ходять. А у мене телефон кнопковий, старенький, Інтернету немає.

Ми зустрілися біля лікарні. У найближчій кав’ярні. Юрій при зустрічі явно ніяковів.

– По кави? – запропонувала я.

Він опустив очі.

– Дякую, я ситий, – ввічливо відмовився.

Я зрозуміла, що чоловіка збентежили ціни в закладі. Йому було соромно за своє становище, за те, що не може дозволити собі чашку кави. Хоча соромно має бути тим людям, які відправили його сюди без копійки грошей.

Я включила диктофон. Юрій ще довго відчував незручність. Раніше йому не доводилося плакатися стороннім людям, хоча життя його добряче попсувала.

«Папа, Політех підірвали, мені відірвало ногу»

– Я щохвилини пам’ятаю той день, – почав Калиниченко. – Сидів вдома. Раптом пролунав дзвінок з незнайомого номера. У трубці почув крик дочки: «Папа, Політех підірвали. Мені відірвало ногу ». І зв’язок обірвався. Я вибіг на вулицю. Почув виття сирен, «швидкі» по місту їздили. Чи не розумів, куди бігти. Рвонув до лікарні. І там в коридорі побачив дочку. У мене в очах помутніло. Вона лежала на кушетці, під якою утворилася величезна калюжа крові. Одна нога у неї теліпалася. Друга була закинута за голову. Я помацав її волосся. Вони були спалені. До моїй дівчинці ніхто не підходив. Я став кричати, хапати лікарів за руки, падати на коліна: «Будь ласка, допоможіть». Лікарі пробігали повз. Мене накрила істерика. Дочка мене заспокоювала: «Папа, все нормально. Я адже жива ». А потім відвернулася і так тихо собі під ніс: «За що це мені? За що?"

Наталя виявилася в епіцентрі вибуху. Пізніше вона опише спогади слідчому. Розповість, що чула гучний хлопок. Потім відчула удар по голові. Закрила обличчя руками. Відключилася на частки секунди. Прокинулась. Все було в диму. У метрі від неї догорав труп молодої людини. Поруч лежала дівчина без ніг. Наталя спробувала підвестися. Не змогла. Їй здалося, що її ноги теж відірвало. У цей момент обвалилася стіна будівлі, накрило когось із викладачів. Далі Наталя чула тільки крики, стогони.

– До дочки підбігли пожежні. Поклали її на мішок і витягли на вулицю, – продовжує співрозмовник. – З ноги юшила кров. До доньці довго ніхто не підходив. Вона стала кричати, кликати на допомогу. Хтось спробував її заспокоїти: «Жди, зараз« швидка »підійде».

«Швидка» так і не приїхала. Наталя відчувала, що ось-ось відключиться. Стала кричати сильніше. Кров не зупинялася.

– У перші години біля коледжу творився хаос. Лікарі не розуміли, кого треба рятувати в першу чергу. Повз дочки пробігав якийсь чоловік. Саме його вона попросила подзвонити мені: «Треба татові повідомити, що я жива, а то він зійде з розуму». А потім цей чоловік схопив Наташу, відніс її в свою машину і доставив до лікарні. Якби не він, вона навряд чи б вижила. Померла б від втрати крові.

У лікарні Юрій провів всю ніч, поки його дочки робили операцію.

– Я сидів і дивився в одну точку. В той момент я думав – як же мені пощастило, що моя дитина вижила і я знаю, що вона тут, поруч. Поки я чекав закінчення операції, інші батьки чекали інформацію про своїх дітей. Перша доба нікого не виганяли з лікарні. Я бачив сірі обличчя батьків, які не могли розшукати своїх дітей. Пам’ятаю, як привезли дівчинку без пальців, на візках лежали діти без свідомості. У лікарні не вистачало ліжок – лікарі оперували поранених в фургонах на вулиці.

Вранці лікарі сказали Юрію, що його дочка відправляють до Москви. Попросили його привезти речі дівчини.

– Я планував відразу з Наташею поїхати в Москву. Але мене не пустили. Речі передати встиг, але вони так і не дійшли до Москви. Загубилися десь в дорозі, – зітхає Юрій. – Я ж не знав, що потрібно їй в лікарні, тому все, що знайшов, згріб в сумку. Будинки ніяких її речей не залишилося.

«Грошей на постраждалих так і не перевели»

З екрану телевізора в перші дні після трагедії тільки й було чути: «Надамо будь-яку допомогу сім’ям загиблих і постраждалим. Створено спеціальну комісію. Звертайтеся до міської адміністрації ». Юрій і відправився в адміністрацію Керчі.

– Там мені сказали відкрити рахунок в банку, куди переведуть 500 тисяч гривень – стільки виділили на кожного потерпілого, – згадує Калиниченко. – Але попередили, що я можу витратити гроші на санаторій, інвалідну коляску або на ліки дочки. Якщо хоч копійку пущу не за призначенням, то з мене ці гроші віднімуть. Я відкрив рахунок в банку. Але грошей так не бачив. До сих пір нічого нараховано не було. Хоча в газетах писали, що всім пораненим гроші виплатили.

На другий день після теракту Юрій почав збиратися в Москву. Чоловік не сумнівався, що проживання і переліт оплатять міська влада. По телевізору адже обіцяли.

– Коли я заїкнувся про гроші, мені сказали: забудь, повернешся влітку в Керч, тоді і відправимо твою доньку в санаторій на цю суму, – розповідає Калиниченко. – У мене ж не було засобів навіть на квиток в один кінець. До теракту я три тижні перебував на лікарняному. Скрутило хребет. З фінансами було зовсім туго. Але в Москву мені треба було летіти в будь-якому випадку. Я вперто оббивав пороги міськадміністрації. Видно, зглянулися наді мною. Грошей на руки не дали, але квиток і проживання в готелі оплатили. У столиці після прильоту мене і ще одну маму постраждалої зустріли волонтери. Дочка тієї жінки, яка прилетіла зі мною, працювала в їдальні коледжу, пиріжки продавала. Ми відразу поїхали в лікарню. Увечері нас довезли до готелю.

Про ситуацію Юрія швидко дізналися в Керчі. Місцеві жителі на чергових зборах, де були присутні представники влади Криму, задали питання високопоставленому чиновнику з приводу батька постраждалої. І почули відповідь: «Сім’я у постраждалої неблагополучна, грошей батькові велено не давати».

– Я вже знаходився в Москві, коли мені почали дзвонити знайомі. Розповідали, що він на зборах стверджував, що йому нібито особисто дзвонила моя Наташа і просила не передавати мені гроші, тому що я їх проп’ю, – у чоловіка затремтіли руки. – Я не знаю, звідки у нього ця інформація. Наташа після теракту фізично не могла нікому дзвонити. Вона перебувала в реанімації. Та й телефону чиновників у неї немає. Мене ж у місті багато хто знає, я займаюся ремонтом квартир. Чи не п’ю, не курю. Сім’я у нас бідна, але назвати нас неблагополучними не можна.

Юрій замовк. І додав: «Ви мені вірите?»

Я кивнула. Здогадуюся, як виглядають алкоголіки. І як вони живуть. Історія Юрія явно не з цієї опери.

– А багато адже повірили цим словам, – додає співрозмовник. – Коли мої знайомі опублікували в Мережі мій номер телефону, щоб мені допомогли маленько з грошима, мені довго нічого не переводили. Правильно, хто стане перераховувати п’є людині? Деякі дзвонили з одним питанням: «Правда, що ви п’єте?» Адже він не знає, що я виховував дочку один. Коли Наташа вчилася в школі, мене все її вчителі знали. Так ви самі перевірте, зателефонуйте директору школи. Я не пропускав жодного класного зборів, допомагав школі з ремонтом. Класна керівниця завжди до мене за допомогою зверталася. Дочка закінчила 9 класів на 4-5. Надійшла на бюджетне відділення в політехнічний коледж, на факультет земельно-майнових відносин. В день трагедії вона прихворіла. Але вдома не залишилася, боялася пропустити контрольні. Вона у мене сильно відповідальна. Напередодні ми з нею до першої години ночі розпечатували лабораторні. Вона навчалася всього півтора місяці. Після трагедії до мене прийшли співробітники з соціальної служби. Я поцікавився у них, чи зможе дочка пізніше продовжити навчання. Мені відповіли, що про освіту вона може забути. А я так мріяв, щоб у моєї дівчинки було хорошу освіту і щасливе майбутнє.

Юрій ще довго розповідав про те, як сам доглядав недоношену дочка, коли та була немовлям. Як сидів з нею, коли дівчинка хворіла. А хворіла Наталя все дитинство.

– Наташа народилася недоношеною дитиною. У неї була анемія і дистрофія. Доньку в дитсадок не хотіли брати через нестачу ваги. Мені так і сказали: «Чи наберете 10 кг, тоді і приходьте». Довелося з нею сидіти вдома, набирати кілограми, – продовжує чоловік. – Я крутився як міг. Поки вранці вона спала, біг на ринок, торгував з 6 до 9 ранку. Що не встигав продати, згрібав назад в сумку і втік додому, щоб дочка не встигла прокинутися. Коли Наташа набрала вагу, її вже не хотіли приймати в сад через проблеми з промовою, пов’язували відставання в розвитку з її психікою. Але я умовив комісію, щоб її прийняли в логопедичний садок. Там мова їй за 2 роки поправили. Я для дочки готовий був гори перевернути, розумів, що я їй і за тата, і за маму. А справжня мама нас кинула, коли дочці було рік і 8 місяців. Бабусь і дідусів у нас не було, всі померли. Одні ми з Наташкой залишилися. Я її витримав. До школи вона остаточно зміцніла.

Про свою колишню дружину Юрій погано не говорить. Хоча міг би.

– Маму Наташі можна зрозуміти, не хотіла вона возитися з хворою дитиною, ось і пішла. З Керчі вона не поїхала. Але до нас рідко приходила. Може, раз в п’ять років з’являлася. Одного разу вона зіткнулися з Наташею в маршрутці. «Ти знаєш, я твоя мама», – тільки й сказала вона дочки. Після трагедії подзвонила, запитала, що трапилося. Я розповів. Натякнув їй, чи не може вона фінансово допомогти нам. У відповідь почув: «Я ніколи вам не платила і не збираюся». І кинула трубку.

Юрій замовк. А я подумала, як шкода, що пан чиновник зараз не сидить поруч з нами і не слухає історію цієї сім’ї.

«Операцію робили в поспіху, ногу відрізали не замислюючись»

Протягом всієї бесіди Юрій постійно кидав погляд на годинник. помітно нервував.

– У Наташі сьогодні перев’язка під наркозом. Навіть цю процедуру вона не витримує. Дуже боляче їй. Вона важко приходить до тями після наркозу. Просить, щоб в цей момент я був поруч. Тримав її за руку. Так їй спокійніше, – пояснює занепокоєння чоловік.

– Які у неї травми? – питаю.

– Найбільше постраждала нога. Коли я побачив Наташу в лікарні після теракту, у неї ступня вже висіла. Наташа тримала її рукою, щоб зупинити кров. Після операції я запитав у лікарів: «Нічого їй не відрізали?» Мені так спокійно: «відрізали ступню». Напевно, при інших обставинах і можна було зберегти ногу. Але у керченських лікарів не залишалося часу на роздуми, та й не були наші медики готові до такого напливу поранених. Оперували на швидку руку. Після ампутації кістка вилізла назовні, рану закрутили скобами. У московській лікарні мені сказали, що доведеться все переробляти. Днями Наташа перенесла ще одну операцію. З ноги витягли болт і цвяхи. Кістки виявилися сильно роздроблені. Нога зменшується. Поступово будуть її витягати. Це займе не менше чотирьох місяців. Потім встановлять протез. Я погано в цьому розбираюся. Зрозумів одне: ми тут застрягли надовго. Півроку як мінімум доведеться Наташі жити в лікарні. Потім має бути тривала реабілітація. Слава богу, що вона потрапила в цю лікарню. У Керчі б її не врятували. А ось друга нога постраждала набагато менше. Там два відкритих і один закритий перелом. Я їй масажують ногу, робимо гімнастику. Потроху її розробили, пальцями вже може ворушити.

– Протез зроблять безкоштовно?

– Я не знаю. Ніхто нічого не обіцяв, але всі говорять, що потрібен протез. Але рано чи пізно Наташі виділять 500 тисяч гривень. Я ще зароблю. На протез нашкрябаємо. Поки рано про це думати. Нога зовсім обездвижена.

За свою наївність Юрій не знає, що вартість хорошого протеза – це мільйони гривень. 500 тисяч вистачить лише на реабілітацію.

– Я дочка не кину одну, залишуся з нею до кінця, – каже Калиниченко. – Пізніше почну роботу в Москві шукати. У найближчі два тижні не можу від неї відійти. Зараз Наташу накриває депресія, плаче через ноги, вважає себе калікою. Ну і фантомні болі її мучать – ноги немає, а пальці там болять.

– Опіки у неї є?

– Опіки сильні на ногах, руках і животі. В одному місці шматка шкіри не вистачає. Я її заспокоюю, мовляв, грошей нам вистачить на косметичний салон, там все шрами і залатають. Ще у неї контузія. Одне вухо потроху відновлюватися. А ось друге зовсім не чує. З нею в реанімаційній палаті ще три дівчинки з Керчі лежать. Вони говорять дуже тихо. Моя не чує, розбудовується. Я як перекладач там виступаю, передаю всю розмову їй на вухо. Ще у Наташі пам’ять погіршилася. Але лікарі обнадіюють, що з часом нормалізується. Я їм вірю. Якщо не вірити, як далі жити?

– Психологи з вашою дочкою працюють?

– Так, в лікарні з нею постійно спілкуються. З сусідньої церкви приходять люди. Вони ночами там чергують. Кому памперс змінюють, кому воду приносять. Психологи ж просили не піднімати тему теракту при дочки. Але Наташа сама до того дня повертається. У неї в вухах гул стоїть, такий же, як був після вибуху.

– Телевізор у них є в палаті?

– У палаті немає телевізора. Тільки в загальному холі. Але вони лежачі, не можуть вийти в коридор. Та й не до телевізора їм зараз. Я ось шоколадки їм недавно приніс, вони навіть не доторкнулися. Після наркозу нічого не лізе. Ну нічого, підуть на поправку – все з’їдять. Адже діти вони ще. А всі діти люблять солодке.

– Ви до пізнього вечора в лікарні сидите?

– Куди ж я піду? Ось сиджу, тримаю за руку. Раптом прокинеться, а мене поруч немає. Вона мене не відпускає, весь час кличе: «Тату, тату».

«Волонтери принесли доньці шкарпетки. Вона як побачила – розридалася: «На що мені їх надягати?»

Навпаки кафе, де ми сиділи, – церква. Юрій дивиться у вікно.

– Знаєте, напевно, Бог врятував мою дочку. Я її навесні похрестив. І коли трапився вибух, все її прикраси позривало, навіть кільця, а ланцюжок з хрестиком залишилася на шиї.

– На які гроші ви тут живете?

– Знайшлися добрі люди в Керчі, які повірили, що я не п’яниця, перекинули мені трохи грошей. Ви мій паспорт сфотографуйте, переконайтеся теж, що я не шахрай. Паспорт дочки можу показати. Мені порадили відео зняти біля лікарні і викласти в Інтернет для переконливості. Але я не вмію це робити. Ви можете мене сфотографувати біля лікарні?

Юрій тремтячими руками дістає паспорта. Я прошу прибрати документи.

– Скільки вам перерахували грошей?

– Спочатку 6 тисяч гривень. Потім ще 10 тисяч – я всі ці гроші на рахунок Наташі перевів. У нас місто небагатий. Хто 100 гривень перевів, хто 200 скидає. 1000 рідко хто пересилить. Я ще купив фрукти постраждалим дівчатам. Моїй Наташі змінні маєчки купив. З одягу більше їй поки нічого не треба. Волонтери з продуктами допомогли. Приходили представники якихось організацій в лікарню. Принесли доньці купу шкарпеток. Наташа як побачила шкарпетки -разридалась: «Папа, віднеси». Куди їй ці шкарпетки, якщо ступні немає?

– Якщо вам все-таки доведеться виселятися з готелю, куди підете?

– Мені дзвонили недавно якісь музиканти. Кімнату запропонували. Сказали, диван, пральна машинка, вай-фай є. Але начебто, коли інформація дійшла до нашої адміністрації, що мені жити ніде, номер в готелі продовжили. Чи надовго, не знаю. У мене ж навіть речей тут немає. У чому приїхав, в тому і ходжу. Встигаю вночі випрати. Якщо не висихає одяг, надягаю вологу.

– Чим ви в Керчі займалися?

– Я на будівництві працював, ремонти в квартирах робив. Я ж ще й дизайнер. Заробляв небагато. Десять тисяч гривень отримував. Брав участь в будівництві Керченського моста, ось там щось встиг підробити. Для Керчі зарплата в 20 тисяч вважається відмінною. Грошей нам з Наталкою вистачало на квартплату і їжу. Їли ми скромно, в основному каші. 100-150 гривень в день на продукти йшло. Минулого літа я працював день і ніч. Треба ж було підготувати дочку до навчання в коледжі. Копил на ксерокс. Наташа теж влітку працювала офіціанткою в кафе. Шкільні вчителі вмовляли її залишитися до 11-го класу, вона ж і на золоту медаль могла витягнути. Але Наташа розуміла, що краще швидше отримати професію, щоб заробляти самій. Не знаю, що далі з нами буде. Поки дочка боїться повертатися в Керч, думає, там всюди підривають.

– Ви плануєте тут залишитися?

– Звісно. Сподіваюся знайти тут роботу. Ось тільки Наташі легше стане, і я влаштуюся куди-небудь. Та й простіше мені буде на роботі. Треба якось відволікатися. У лікарні психологічно важко перебувати. Там стільки болю і сліз. Я повертаюся в готель в 11 вечора. І на мене така втома накочує. Відразу вирубувати. Прокидаюся години в 2 ночі. Помиюся, випрати і ще пару годин дрімаю. І так кожного дня. Ну і гроші треба заробляти, щоб доньку підняти. Ми з нею обов’язково виберемося. Я все для цього зроблю. Крім мене в неї нікого немає.