З Нью-Йорка з любов’ю та іншої гидотою
Безіменний нью-йоркський готель. Здається, вечір. Начебто наші дні. Подружня пара сидить за столом. Він (Кріс Бітем) лається на те, що вона курить в машині. Вона (Аліса Хазанова) – дивиться то крізь нього, то в стіл і розуміє, що накинутий на змерзлі плечі піджак зігрітися не допоможе. Коли чоловік піде, до неї підсяде хлюст (Ноа Хантлі) з пронизливими очима і скаже, що ця зустріч у них не перша,
а вона тримається міцно за нього як за раптову візуалізацію своєї мрії про позбавлення від тріснутого, як винний келих, шлюбу.
А потім уважний бармен розповість хлюст про те, як вчора в бар прийшли дві блондинки з кілометровими ногами і як давай битися, а ще й мужику якомусь дісталося … Розповідь отримає екранізацію ближче до кінця фільму, коли дивні сни і закільцьованих дійсність сплетуться вже майже безповоротно.
«Осколки» Аліси Хазановой несподівано стали однією з найрезонансніших прем’єр 39-го ММКФ. На вході в невеликій сьомий зал «Жовтня» нарешті трапилася знайома постійним відвідувачам фестивалю «Ходинка»: представлення фільму почали до потрапляння глядачів в зал, довелося почекати у закритих дверей. Однак ж ніхто не пішов, а це вже саме по собі показник неабиякого інтересу.
Цікавість зрозуміло: «Осколки» – це справді трохи дивна на вигляд історія. Свого часу Аліса Хазанова зробила крок зі сцени Великого прямо в кадр фільму «977» Миколи Хомерікі і стала дівою молодого російського кіно. Тепер вона дебютує в режисурі – і як:
коротким (74 хвилини) фільмом за сценарієм, написаним у співавторстві з американським сценаристом Майклом Купіском, знятим в Нью-Йорку на англійській мові.
У числі продюсерів – теж нещодавно змінив професію екс-кінокритик Роман Волобуєв ( «Холодний фронт»), який став ще і монтажером «Осколков».
Зав’язка, що і говорити, інтригуюча – і тим дивніше результат. Таких дебютів давно не було. Точкою відліку тут умовно можна вважати класичний формалістський шедевр Алена Рене «У минулому році в Марієнбаде», де люди теж намагалися з’ясувати відносини з собою і один з одним в сюрреалістичному просторі застиглого в часі замку.
Однак мета повторити експеримент півстолітньої давності перед авторами явно не стояла. Придумана Рене і сценаристом Роб-Гріє схема тут – вдала форма, необхідна не для заплутування глядача або розщеплення наративу, а для явно дуже особистої і кристально зрозумілою історії про подружнє кризі. У цьому сенсі іноземні
«Осколки» ідеально встають в один ряд з іншими гучними російськими фільмами цього року – «нелюбов» Андрія Звягінцева і тріумфатором «Кінотавра» – «Аритмією» Бориса Хлєбнікова.
Різниця в інтонації. Майстерно придуманий, зовні абсолютно холодний концепт – щось середнє (якщо продовжувати аналогії) між «Днем бабака» і «Убік» Філіпа Діка – потрібен для маскування сорому, обов’язкового при по-справжньому відвертій розмові. Цей невеликий і зовні абсолютно герметичний фільм дико цікаво розкручувати на складові, вибудовуючи ієрархію дизайнерського чистилища, за яким бродить героїня.
Зате другий план тут опрацьовано: під час чергового піруета камери з готельного ресторану (віртуозна робота оператора Федора Ляссе) легко задивитися на жваву офіціантку або епізодичного китайця. Але всі вони – фон, підсвічений лампами денного світла, на якому абсолютно ясна кожному дорослій людині історія проступає без всякого надриву, але так само явно і жваво, як рум’янець на блідою щоці.
«Осколки», звичайно, виглядають дивним прибульцем – причому не тільки в програмі ММКФ, але і перш за все – на загальному тлі російського кіно.
Зовнішня складність структури тут занадто добре поєднується з ясністю режисерської думки – у нас так не прийнято.
Як не прийнято і ввічливо наполягати на тому, що кіно не повинно бути ілюстрацією до машинописного тексту і вимагає включення дещо іншого, вибачте, когнітивного апарату. Все це змушує сумніватися в прокатної долі картини, але ось сумнівів в тому, що фільм так чи інакше знайде свого глядача, немає. Як і в тому, що в традиційно оплакує російською кіно з’явився новий справжній режисер, наступну роботу якого перші глядачі «Осколков» напевно будуть чекати з виправданим трепетом.
