Розповів один – лікар-анестезіолог. Працював він якось.

Розповів один – лікар-анестезіолог. Працював він якось в клініці, в політравмі (це там, куди привозять впали, побитих, після аварій та інші.).
Ну, ось, коротше, сама історія.
Зима, ожеледь. Як годиться, політравма не сум 🙂 Привозять чоловіки, – звалився, головою тріснув. Душевно так тріснув – запаморочення, нудота і таке інше. Звуть на всяк випадок нейрохірурга – мало ли что.
Той прийшов, подивився – "Чи не", розмовляє, "не наш. Травма не серйозна, струс маленьке. Робіть че треба і відпускайте." Мовляв, і так роботи багато.
Ну ось.

Че-то тому чоловікові зробили, додому відпустили. Виходить він з больнички, а там, ступенечкі – вірно, обмерзлі. І ось цей дядько сковзається і головочкі так акуратно про бетончік – хрясь! І готово – ЧМТ, без свідомості, зіниці нарізно і на світло практично не реагує.
Покликали знову нейрохірурга. Той вийшов, глянув: "Про", – розмовляє, – "тепер наш! У операційну!".