Стильний “тато”
Мій трирічний син вигадав собі радість.
Гра називається «тато повертається з роботи». Граємо так: коли прибуваємо з вулиці, я заходжу в будинок, а він залишається на сходовому майданчику, прогулюється туди-сюди по ній, потім стукає в двері.
Моє завдання запитати «хто там?», Відкрити двері, і з усмішкою зустріти «папу». У щічку поцёмать, всіляко показати, що скучила. Але, гратися треба всерйоз, а то «тато» змусить перегравати. До трьох разів доходить, поки не буде так, як йому подобається. Мені теж, до речі, комфортно, сама встигаю роздягнутися без поспіху. Хто з малюком після прогулянки повертався, той зрозуміє.
В той день гралися як постійно, хіба що «тато» був одягнений з голочки. На святі в садку він теж «татом» був, одягла я його розкішно – костюм-трійка, краватка, чорні туфлі. Стильна дитяча одяг створює чудеса, істинний малесенький чоловік!
Все йшло як завжди. «Папа», в який раз прогулявшись по майданчику, тісніше в 3-ий раз в двері стукає. А я вже встигла цілком переодягнутися, навіть тапочки одягла.
– Хто там? – запитую, та не просто питаю, а голосно голошу, щоб тісніше не перегравати, а то можемо ще на рекорд піти, на четверте коло.
«Папа» смикає за ручку дверей, я допомагаю йому, потім, переступаючи поріг, він солідно каже:
– Привіт! – при цьому посилено намагається розмовляти басом, – Це я!
Цілу його в щічку, відрадно хлопочу навколо:
– Привіт, сонечко! Ти на даний момент довго, я вже почала хвилюватися. Начальство затримало? Заходь, на даний момент пообідаємо!
Виходжу на площадку закрити двері, і раптом бачу – стоїть на сходах з абсолютно круглими очима і по-ідіотськи відкритим ротом якийсь чоловік у спецівці і з переносною драбиною. Чи то електрик, нарешті знайшов час лампочку поміняти на майданчику, або ще хто. Але, потрапив він якраз на заключний подія нашої п’єси.
Я швидше в будинок прошмигнула. Дивлюся у вічко, а він так і стоїть монументом, не ворушиться. Рот відкритий, очі вирячені. Мені навіть набридло за ним стежити, абсолютно не рухається! Нарешті, відпустило, пішов, шепочучи щось собі під ніс.
Поки я в око дивилася, син уже костюмчик зняв, і пихкає, роззувається. Самостійний він все-таки у мене, і виглядає, справді, чудово, солідно, хоробро, що чи.
Думаю, мистецтво – справді, сила. Та плюс ще, якщо одягнутися, відповідно, будь-який образ можна створити. Брендовий дитяча одяг так перетворила дитини, що випадковий споглядач повірив в наше уявлення на всі 100.
